Давидюк к.пед.н, доцент
Поливана А.С., аспірант
Україна, м. Вінниця
УДК 316.422

РОЗВИТОК ІДЕЇ ВИХОВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Постановка проблеми. Становлення громадянської культури є однією з найважливіших проблем як у теоретичному, так і в практичному плані. Адже формування громадянського суспільства, що трактується як основа демократії та як вияв свободи, можливе лише за умови функціонування громадських інституцій і панування цінностей громадянської культури.
Формування громадянської культури – це суперечливий і тривалий процес, але водночас – це ключ, який запускає роботу громадянського суспільства й демократії.
За тоталітарного режиму громадянська культура та політичні й особисті переконання громадян підпорядковані диктатові політичної влади. Зараз, коли нагальною є потреба політико-правової громадянської самоідентифікації, виникла об’єктивна необхідність нового концептуального підходу до вивчення феномену громадянської культури [3, с. 86]. Формування громадянської культури в молодих поколінь стало нагальною потребою і пріоритетом освітньо-виховних систем, що функціонують у нашій країні, зокрема: загальноосвітньої та вищої школи, юнацьких та молодіжних громадських організацій, позашкільних навчально-виховних закладів тощо. Названий процес є чільною складовою громадянського виховання загалом, без якого неможливе політичне та культурне самовідтворення української нації в майбутньому. Тому питання, обране нами для дослідження виявляється надзвичайно актуальним сьогодні.
На різних етапах історичного розвитку підходи до проблеми громадянського виховання залежали значною мірою від певних соціальних умов, стану суспільства та його ідеології.
Теорія та практика громадянського виховання, яке було визначальним декілька десятиліть у вітчизняній педагогіці другої половини ХХ століття, мають нині прогностичне значення: сьогодні відмова від соціально-ідеологічних стереотипів дозволяє звільнити традиційне потрактування громадянського виховання від утопічних, догматичних та ідеологічних нашарувань, що, своєю чергою, спонукає до переосмислення цього феномену з позиції сучасних знань, виявити те, що може бути використане зараз за умови критичної переоцінки.
Аналіз попередніх досліджень. Різні аспекти становлення та розвитку громадянського виховання як основного фактору формування громадянської культури молоді свого часу були предметом розробки у фундаментальних працях істориків педагогіки та видатних освітян: Ф.Корольова, М. Константінова, О. Піскунова, Г.Ващенка, С.Сірополка, А.Макаренка, В.Сухомлинського та інших. Таким чином, наявна наукова база для цілісного історико-педагогічного дослідження формування громадянської культури студентської молоді у ХХ столітті в Україні.
Метою нашої статті є визначення основних етапів розвитку ідеї виховання громадянської культури студентської молоді в Україні упродовж ХХ століття. Оцінка перебігу подій у практиці цього напряму виховання дозволить нам виокремити основні фактори розвитку цілісного соціокультурного процесу, який являє собою формування громадянської культури молодих поколінь.
Виклад основного матеріалу. В історії педагогічної теорії та практики ХХ століття дослідники виділяють декілька етапів становлення системи громадянського виховання молоді, пов’язуючи їх з панівними ідеологічними, політичними та соціально-культурними тенденціями життя суспільства, що зумовлювали зміну педагогічних парадигм у освітньо-виховних системах. Узявши за основу цей підхід, можемо визначити в розвитку української освітньо-виховної традиції такі періоди:
1) січень 1917р. − 1928 р. – панування комуністичної парадигми, заснованої на ідеях суспільної власності й колективної праці, що була орієнтована на виховання непримиримого класового борця, але разом із тим ця парадигма містила в собі раціональні й прогресивні елементи, необхідні для побудови громадянського суспільства – ідеї трудової політехнічної школи [5, с. 4].
2) 1928 − березень 1953 рр. – перехід до патерналістської парадигми, що орієнтує на виховання довіри до держави, безумовне прийняття панівних офіційних цінностей і норм, на подвижництво, героїзм, жертовність заради суспільного блага.
3) березень 1953 − 1964 рр. – період масштабних суспільних реформ: у економіці, політиці, ідеології, культурно-освітній сфері відбувалися потужні зміни, що спричинили появу ідеї громадянського виховання молоді на демократичних засадах. Саме в цей період відбулося звернення до досвіду трудової політехнічної школи як такої установи, що спроможна найбільш ефективно формувати громадянина;
4) 1964 − 1985 рр. – уповільнення темпів економічного зростання, посилення консервативності політичного керівництва країни, послаблення трудової спрямованості громадянського виховання молоді;
5) 1985 - 1993 рр. – період руйнування традиційної виховної системи, криза громадянського виховання.
6) з 1993 року до нинішнього часу – становлення державності суверенних політичних суб’єктів і відповідний пошук ефективних моделей і технологій громадянського виховання.
Українська наукова еліта початку XX століття особливу увагу надавала формуванню громадянського світогляду. М. Грушевський писав, що та стадія українського життя, в яку ми увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму й навіть героїзму від українського народу. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути із себе ці моральні сили. Він був переконаний, що молодь треба виховувати на високих ідеях української державності [11, с. 20 - 25].
К. Ушинський уперше обґрунтовує поняття «мала батьківщина» й окреслює стратегічний напрям його формування шляхом запровадження навчального предмета в початковій школі батьківщинознавства. Один з небагатьох мислителів, учених-педагогів за часів російського царизму, він відстоював думку про «громадянську моральність», наголошуючи, що у характері простого народу багато могутніх задатків чесної громадянськості; в свою чергу, відмова від її виховання приведе до духовного зубожіння і моральної деградації суспільства [1, с. 107 - 113].
По-сучасному звучить переконання С. Русової, яка в своїй роботі «Націоналізація школи» констатувала, що українські педагоги повинні допомагати нашому людові, дати змогу йому утворити тепер, негайно свою власну рідну школу, де б діти почувалися так само добре, як удома, де б учитель жив у товариській згоді з учнями, і куди батьки могли б вільно приходити, придивлятися до цілком рідного їм освітнього куточка [7, с.42].
Особливого значення громадянському вихованню надавав Г. Ващенко. Він запропонував систему національного виховання, яка мала людино- й державотворчий характер. До цієї системи національного виховання Г. Ващенко включав громадянське виховання як органічну її підсистему, хоча самого терміну не вживав. Педагог наголошував на необхідності виховання особистості з почуттям національної гідності, патріотизму, громадянської пошани й злагоди [4, с. 412].
Керуючись марксистськими принципами класового підходу до оцінки суспільних явищ, взаємозалежності політики й педагогіки, українські науковці 20-х р. XX ст. розглядали громадянське виховання як суспільно-соціальне явище й підкреслювали залежність його цілей від суспільного устрою. Цілі виховання, що визначаються ідеалом людини, на думку українських педагогів, для нового суспільства мотивуються вихованням громадянина комуністичного соціуму, що визначається інтернаціонально-патріотичними якостями. Підкреслимо, що методологічною основою виховання громадянина стала марксистсько-ленінська теорія, але відмінність від російських аналогів полягала в яскраво вираженому національному характері.
Зрозуміло, що ті ідеї громадянського виховання, котрі виникли в період української національно-демократичної революції (1917-1920 pp.), на початку 20-х років не втратили ще своєї актуальності, хоча поступово, з розвитком комуністичної ідеології, громадянська тематика у виховному процесі змінила свої ціннісні орієнтири. Відстоюючи гасла пролетарського інтернаціоналізму, партійність виховної теорії, класовий підхід до оцінки подій і явищ, більшовики поступово насаджували свої ідеї громадянськості та їх упровадження у виховний процес [8, с.46-51].
Соціальна ідея виховання громадянськості знайшла своє відображення в тогочасній педагогічній теорії. Зокрема, у праці С. Ананьїна «Історія педагогічних течій» (1929) зроблено спробу поєднати класовий підхід до аналізу різноманітних теорій виховання з їх об’єктивною оцінкою. Аналізуючи й обґрунтовуючи відмінність у засобах виховання громадянина до революції і порівнюючи її з сучасним етапом (20-і рр. ХХ століття), увага автора акцентована (третій параграф четвертої лекції «Теорія громадського виховання») на довершеності педагогічної течії соціального ухилу, що визначається як громадянське виховання («виховує для держави через державу») [1, с.107-113].
Педагог Я. Мамонтов у роботі «Право держави і право дитини» (1922) розглядав громадянське виховання як важливу складову державного виховання, стверджуючи, що: 1) право держави над громадянином має абсолютний, необмежений характер; 2) право держави над громадянином обмежується правом громадянина на релігійне, політичне та інші форми індивідуального самовизначення; 3) право держави над громадянином пов’язано з реальною можливістю його культурного розвитку[9, с. 33- 42].
У праці «Методи вивчення дитячого колективу (Вступ до педагогіки колективу)» (1926) О. Залужний представив широкий огляд і науковий аналіз відомих на той час, здебільшого зарубіжних, методів вивчення колективу та виклав систему нових, розроблених автором і його співробітниками; аргументував тезу про необхідність виховання особистості через колектив, силами колективу й для колективу. Така теза вперше була висунута як гасло у «Декларації про соціальне виховання», автором якої, як свідчать джерела 20-х рр. ХХ століття, був О. Попов, перший директор УНДІПу [6, с.20].
Педагоги А. Гендрихівська, А. Гурарій, В. Дюшен у праці «Робота з жовтенятами» (1928) (розділ «Громадянське виховання жовтенят») підкреслювали значущість і важливість тематичного вибору в справі формування громадянської свідомості дітей молодшого шкільного віку. На цьому етапі історичного розвитку стрімко розвивається українська культура, а отже й педагогічна думка. Українські педагоги І. Соколянський, О. Залужний, Я. Чепіга, О. Музиченко, Я. Мамонтов та інші, використовуючи здобутки західноєвропейської, північноамериканської та російської шкіл психології та педології, створювали свої, національні, притаманні лише українській педагогічній думці концепції, підходи, методи та засоби освіти й виховання дітей [2].
Розробка концепції громадянського виховання на початку XX століття здійснювалася в контексті культурологічного підходу. Освоєння культурологічних поглядів відбулося, природньо, в силу того, що моральний елемент у вітчизняній педагогіці був завжди пріоритетним. Провідною була ідея про те, що людина повинна внутрішньо сформуватись як особистість, щоб стати громадянином.
Наприкінці 20-х рр. ХХ століття починається розлад у розвитку української педагогічної думки через згортання оригінальності української системи середньої освіти: відбувається русифікація школи та ліквідація особливостей освітньої системи в Україні й її централізація з єдиним директивним центром у Москві. Здійснений аналіз документів засвідчив, що у 1929–1933 рр. відбулася політико-ідеологічна стандартизація процесу виховання громадянськості дітей і молоді в Україні [8, с. 46-51]. Освітні заклади відходять від експериментування й стають на шлях авторитарно-дисциплінарних принципів управління й діяльності з чітко визначеним обсягом знань, умінь та навичок. Класовий підхід до виховання молодого покоління став домінуючим. Саме з позиції цього підходу розглядалося співвідношення виховання й розвитку, право особистості на індивідуальний розвиток природних сил і здібностей. Педагогічна наука й українська школа стають частиною загальної «радянської культури», яка мала чітко виражений російський зміст і яку більшість сучасних науковців класифікують як «російсько-радянську» [1, с.107 - 113].
Українські науковці 20-х рр. ХХ століття (Я. Мамонтов «Право держави і право дитини (З приводу «Деклярації Наркомосвіти У.С.Р.Р. про соціяльне виховання дітей» (1922), «Соціальне виховання» (1922); В. Дурдуківський «Дитяче шкільне самоврядування (З практики трудової школи)» (1923); Т. Лубенець «Школа та її робітники» (1924); Е. Равич-Щербо «Основные моменты построения учебно-воспитательного плана в учреждениях социального воспитания» (1924); М. Скрипник «Питання соціального виховання» (1929) та інші) розглядали громадянське виховання як соціальне явище й підкреслювали залежність його цілей від суспільного устрою. Цілі виховання, що визначаються ідеалом людини нового суспільства, на думку українських педагогів, мотивувалися вихованням громадянина комуністичного суспільства з інтернаціонально-патріотичними якостями. При цьому комунізм розумівся як суспільство єдності й творчої діяльності, а комуністичне будівництво зіставлялося з поняттям «прогрес». Так почала формуватися комуністична парадигма громадянського виховання, методологічну основу якої становила марксистсько-ленінська теорія.
Починаючи з 30-¬х років ХХ ст. у силу об'єктивних політичних причин, в Україні спостерігається зниження інтересу до проблем громадянського суспільства та характерної йому культури. Одна з причин цього вбачається сучасними науковцями «в безоглядному втручанні держави, тоталітарних режимів ХХ ст. (у цей час виникають фашистські режими: ¬ в Італії до влади прийшов Муссоліні, у Німеччині – ¬ Гітлер) у сферу приватного життя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною»[4, с. 412]. Теорії громадянського суспільства замінюються насильницькими методами розв’язання конфліктів, подальшої популяризації набувають соціалістичні концепції.
На радянському просторі 30-50 ті роки ХХ ст. були позначені посиленням тоталітаризму. При цьому на офіційному рівні, наприклад у Конституції СРСР 1936 р., проголошувалася доволі широка низка громадянських прав і свобод, але це мало декларативно-формальний характер, оскільки такі права й свободи нічим не гарантувалися. Більш того, в країні насаджувалася істерія боротьби з так званими «ворогами народу», шпигунами, троцькістами і ін. За цих умов про формування громадянського суспільства й упровадження принципів і норм громадянської культури мова не йшла.
Оновлення суспільного життя спостерігається наприкінці 50-х р. XX ст. в Україні. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти відбуваються в період так званої хрущовської «відлиги».
Програму побудови комунізму було прийнято у 1961 р. на XXII з'їзді КПРС. Комуністична партія поставила перед школою і вчителями «задачу воспитания школьников гражданами своей страны, её хозяевами, сознательными творцами истории, ответственными за процветание Родины, её безопасность, продвижение вперёд по пути коммунистического строительства» [9, с. 33- 42].
Два десятиріччя «застою» (1964—1985 pp.) характеризувались стрімким наростанням русифікації в усіх сферах культурного життя. Відбувалося істотне посилення ідеологізації виховання. «Виховання учнів у дусі пролетарського інтернаціоналізму й дружби народів повинно бути нерозривно пов'язане з формуванням у них почуття радянського патріотизму. Потрібно розкривати молоді ідейні основи радянського патріотизму, переваг соціалістичного ладу, соціалістичного способу життя над капіталістичним. Виховання учнів на прикладах героїчних подвигів радянського народу в минулому повинно органічно поєднуватися з вихованням їх сьогоднішнього дня. Виховання на прикладі розглядалось як об'єктивна передумова формування «зрілої» особистості. Ефективним засобом формування громадянських якостей учнівської молоді, виховання в неї почуття відповідальності «за судьбы Родины» стали контакти представників різних поколінь. Формування нової людини, комуніста, громадянина — було головним питанням в «комуністичному будівництві».
У 70-х і 80-х роках концепція громадянського виховання розглядалась з догматично-ідеологічних позицій, коли комуністичні ідеї повинні стати основою глибоких переконань, моральних якостей, що знаходять відображення в мотивах діяльності особистості, в її потребах, в розумінні людиною мети, значення життя, в її конкретних планах на майбутнє.
Для періоду 1985 - 1993 р.р. характерна криза громадянського виховання у зв'язку з докорінною і часто безпідставної ламкою всього створеного раніше, проголошенням тези про самоцінність особистості у відриві її від громадянської відповідальності.
Починаючи з 1993 р. по теперішній час відбувається становлення правової держави й громадянського суспільства. На цьому етапі закріпилося визначення громадянськості як інтегративної якості особистості, що дозволяє людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною, мета громадянського виховання стала позначатися як становлення молоді як суб'єкта народовладдя.
Висновки. У ході дослідження динаміки розвитку ідеї формування громадянської культури студентської молоді в Україні упродовж ХХ століття виявлено, що:
1) до 1917 року процес передачі молодим поколінням системи громадянських цінностей мав репродуктивний характер і базувався на нормах народної моралі, про цілеспрямоване формування культури громадянина не йшлося, у цей період українське суспільство як політико-правова реальність переживало ранню стадію свого становлення (М.Грушевський, Г.Касьянов).
2) Після 1918 року починають руйнуватись або докорінно трансформуватись у контексті класових розшарувань більшість традиційних цінностей (культура, мораль, релігія), на перший план висуваються цінності ідеологічні та політичні (класова солідарність, революція, комунізм і под.), тож громадянське виховання молоді починає реформуватись на основі названих вартостей, - і цей процес триває, фактично, до кінця існування радянської ідеологічної системи та радянської освіти.
3) з середини 1990-х років і до нинішнього часу в ході цілеспрямованого формування громадянської культури молоді, зокрема студентської, щонайперше розвивається творчо-продуктивний, індивідуально-світоглядний тип ставлення до цінностей громадянського суспільства. Акцентується увага на розвитку в молодих людей здатності поглиблювати власну громадянську культуру відповідно до того життєвого досвіду, що набувається ними щодня.
Перспективами подальших досліджень у цьому напрямку вважаємо педагогічну оцінку перспектив щодо розширення сфери соціальної співпраці та контактів людини, які надає розвинена громадянська культура.

Використана література
1. Ананьїн С. А. Історія педагогічних течій. Новітні педагогічні течії / С. А. Ананьїн. – Харків. – 1929. – С. 107–113.
2. Гендрихівська А. Робота з жовтенятами / А. Гендрихівська, А. Гурарій, В. Дюшен. – Харків: ержавне видавництво України, 1928. – 73 с.
3. Гершунский Б. С. Философия образования для ХХІ века (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций). – М., 1998.
4. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф.М.Рудича. ¬ К.: Парламентське вид-¬во, 2006. ¬ 412 с.
5. Демьяненко: Дем'яненко Н.М. Педагогічна парадигма вищої школи України: ґенеза й еволюція // Філософія освіти. — 2009. - № 2 (4).].
6. Залужний О. Методи вивчення дитячого колективу / О. Залужний. – К., 1926. – С. 20.
7. Кучинська І. Педагогічні погляди на громадянське виховання видатних українських діячів ХХ ст. // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 11. – С. 42.
8. Кучинська, І. Особливості розвитку громадянського виховання в Україні у 1920-1933 рр. / І. Кучинська. - С.46-51.
9. Мамонтів Я. Право держави і право дитини (З приводу «Деклярації Наркомосвіти У.С.Р.Р. про соціяльне виховання дітей») / Я. Мамонтів. – К., 1922. – Число 1. Травень. – С. 33–42.
10. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР (1961-1986 г.г). - М. - 1987. - С. 268.
11. Сухомлинська, О. В. Ідеї громадянськості й школа в Україні / О. В. Сухомлинська // Шлях освіти. – 1999. – № 4. – С. 20–25.

Анотація: У статті визначено основні етапи розвитку ідеї виховання громадянської культури студентської молоді в Україні упродовж ХХ століття.
Ключові слова: громадянська культура, громадянське виховання, студентська молодь.
Аннотация: В статье определены основные этапы развития идеи воспитания гражданской культуры студенческой молодежи в Украине на протяжении ХХ века.
Ключевые слова: гражданская культура, гражданское воспитание, студенческая молодежь.
Аnnotation: In the article the basic stages of development of the idea of civic culture education students in Ukraine during the twentieth century.
Key words: civic culture, civic education, students.